Уже много лет — еще со школьной скамьи — я помню и часто повторяю про себя строки этого стихотворения. Очень захотелось поделиться им с вами. Перевод мой, оригинал Лины Костенко.

****
А жизнь все идет, и все без корректур,
И времени полет торопится галопом
Давно уж нет маркизы Помпадур
И мы живем уже после потопа

Не знаю я, что будет после нас,
Во что через века природа нарядится
Лишь время никогда не замедляет ход,
А наш короток век, нам нужно торопиться

Творить добро на память о себе —
Ведь мы проходим по земле как тени
Чтоб только неба синие глаза
Планету вечно видели в цветенье

Чтобы леса не вымерли как тур,
чтоб эта речь не вычахла, как руды
Жизнь все идет и все без корректур,
и как напишешь, так уже и будет.

Но ты не бойся неудачных строк,
К прозреньям относись, словно к пророку
Не бойся правды, пусть она горька,
Не бойся грусти и тоски потоков.

Людскую бойся душу обмануть —
Исправиться не хватит жизни сроку…

***
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.